Спілкування

Малою я любила діставати рідних запитаннями. Була чомучкою-діставучкою. Часто запитувала в своїх батьків, бабусі, який їх улюблений колір, число, пора року. Загадувала загадки і давала три спроби. Не кожен витримував ці мої діставання. Мабуть, дорослим було страх як нецікаво відповідати на всі ці мої анкетні запитання. Та й мені, можливо, не так важливо було знати, що мамі подобається бузковий колір. Мені було важливо знати, що я відчуваю своїх батьків.
Якось я запитала бабусю про пору року. Вона стійко відмахувалася від мене фразами: «Всі» чи «Не знаю». Скільки не запитувала, а так і не дізналася.
Коли людина говорить про свою пору року, вона спочатку торкається чогось поверхового (розповідає про запахи чи відтінок неба), а потім скаже щось особливе. Може і не сказати, але бачити людину в такі миті неабияк приємно, бо вона ділиться з тобою чимось глибоким, чимось таким, чого раніше ти ніяк не міг у ній побачити.
Мені розповідають про осінь. Про свіжість ранків і приємну теплоту днів. Не люблю осінь. А слухаю з задоволенням. Я розумію, чому вона може подобатися, розумію, що живе спілкування змінює нас і є необхідним, як повітря. Я слухаю і відчуваю людину на відстані.