Дещо про зариті українські таланти

"Я не хочу бути героєм України - не цінує героїв моя країна!.."


Світ її ловив і впіймав. Спочатку він довго ганявся за її душею бджоли, яка більш за все любила квіти, з сачком із неотесаної деревини та сірого сукна.

Потім він пильнував її посеред греблі за городами, а вона "бігла он туди, в берег", щоб втопитися. Нарешті світ застав Катерину серед злиднів, із хворими після невдалої спроби самогубства ногами. Був червень, і опадали півонії. Вони кричали своїми кривавими пелюстками слова улюбленого поета та художника Катерини Білокур Тараса Шевченка: "Єсть на світі доля, а хто її знає? Єсть на світі воля, а хто її має?"

Земляки Білокур тепер носяться зі своїм "самобутнім талантом", "святим мистецтвом" як із писаною торбою. Розповідають байки: Пікассо, побачивши картини Катерини, впав на коліна, а рід у Білокурів талановитий дуже - батько розповідачем гарним був, брат Грицько лебедів вирізав.



От тільки не пояснюють вони, чому Катря ледь не втопилася, чому малювала чим попало і на всьому, що бачила, а останні копійки віддавала сім'ї брата, в якого було п'ятеро дітей, не купуючи собі бажані фарби та пензлі, чому так і не переїхала до Києва, хоча так цього хотіла, чому мерзла у малій і холодній "шевченківській" хаті зі своїми хворими ногами, чому побувала тільки в декількох музеях Києва та Москви, чому закопали врешті її геній у такий родючий український чорнозем, і чому про Катерину Білокур ніколи не розповідають на шкільних уроках малювання, а зовсім недостатньо шанувальників, як для такої величини, згадує про неї напередодні сьомого грудня...
Дарина ГОРОВА, Київ - Богданівка - Яготин - Київ
\www.mns.gov.ua/

Дарина написала цю статтю в 2006 р., а «Тартак», певно, слухає і досі :(