![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
danirraПро те, що турки зняли власну версію Роксолани в форматі багатосерійного фільму мені стало відомо з Інтернету, відчасти від ja_jalynka. Десь місяць тому довідалася, що цей фільм любить дивитися моя мама. Коли вона гостювала в мене, ми разом із нею вмикали канал 1+1, і тоді, з побачених фрагментів, я зрозуміла — в цьому фільмі часто плачуть. Це не могло мене не зацікавити, то ж, починаючи з 11 грудня, я стала переглядати турецьку Роксолану, щоб проаналізувати, чому український глядач з такою насолодою споглядає дану екранізацію?
Про те, що турки зняли власну версію Роксолани в форматі багатосерійного фільму мені стало відомо з Інтернету, відчасти від ja_jalynka. Десь місяць тому довідалася, що цей фільм любить дивитися моя мама. Коли вона гостювала в мене, ми разом із нею вмикали канал 1+1, і тоді, з побачених фрагментів, я зрозуміла — в цьому фільмі часто плачуть. Це не могло мене не зацікавити, то ж, починаючи з 11 грудня, я стала переглядати турецьку Роксолану, щоб проаналізувати, чому український глядач з такою насолодою споглядає дану екранізацію?
Мабуть, кожну націю в світі мучить ностальгія. Український «золотий час» був давно, він залишився в неоліті, в трипільському вимірі. Туречччина ж трепетно згадує часи Величного сторіччя (Muhteşem Yüzyıl), в яке входить і правління Сулеймана Пишного. Так склалося, що ці величні для турків часи навічно пов'язані з Роксоланою — українською дівчиною з Рогатина.
Отже, фільм отримався жалісливим. А ще — чорно-білим. Ні, він кольоровий візуально (напевно, є всі підстави захоплюватися багатим вбранням героїв), але за наповненням він таки чорно-білий. Більшість героїв або хороші, або погані.Щоправда, сценаристи ускладнили характер одному з персонажів — великому візирові паші Ібрагіму.
Фільм має назву «Величне сторіччя. Роксолана» (Muhteşem Yüzyıl). І справді в ньому все величне: і костюми, і декорації, і фрази, і музика. Все, але тільки не Роксолана. Вона зображена пихатою, самозакоханою, злостивою, агресивною, мстивою, хвалькуватою пліткаркою. Вона, владарка, за турецькою версією, не так сильно кохає султана Сулеймана, як дуже боїться за власне життя і життя дітей. Це припущення озвучує Махідевран (Mâhidevrân Sułtan) в одній із серій. У фільмі всебічно показано, як Гюрем використовує своє високе становище, аби мстити кривдникам і переходити дорогу всім тим, хто стає на заваді її родині чи людям, яких вона підтримує.
Політичними справами, громадською діяльністю (за ввесь час, що я переглядаю фільм) дружина султана не цікавиться, про долю Батьківщини не переймається, оскільки постійно бореться за місце під сонцем. Українська тема не виствітлена. Підозрюю, для турків наша країна, що темний ліс. Аби не звертатися до неї, Роксолану зобразили круглою сиротою. Зрештою, акторка, яка зіграла роль султани, має гарний зовнішній вигляд — виразні очі, пофарбоване руде волосся, пишні форми. Складається враження, що кастинг на роль Гюрем турецькі акторки проходили з огляду на полотно Тиціана, на якому Роксолана зображена пишнотілою жінкою. Голос виконавиці головної ролі я оцінити не можу, бо чую лише дублерку. До речі, багатоголосий український дубляж сподобався — голоси приємні.
Султан протягом фільму демонструє безліч чеснот — він милосердний, мудрий, справедливий, не позбавлений розуміння щирої дружби та глибокого кохання до жінки, дуже прихильний до дітей, шляхетний, незалежний від думок інших, тонкої натури, чесний, войовничий, безстрашний. Напротивагу історичній постаті, актора для виконання ролі султана підібрали брутального, з міцною статурою.
Турки (піддані Сулеймана Пишного) зображені жалісливими, високоморальними. Якщо і трапляються підлі, то це мізерні одиниці. Здебільшого ж турки щирі, співчутливі, напрочуд віддані люди. Агресію, необхідність діяти першими вони пояснюють потребою тримати своїх ворогів у пошані до себе.
Гаремні фантазії
Особливо живописно у фільмі змальовано гарем. Настільки, щоб кожна глядачка подумала: в ті часи було високою удачею для будь-якої жінки проживати в гаремі, це все одно, що квиток у щасливе життя! Схід, нехай навіть османський, в очах українців – це, передусім, край розкошів, палаців, солодощів, вродливих наложниць, звабливих танців та гаремів. Зокрема, в моїй Олександрії студії східного танцю користуються високою популярністю. Батьки ведуть туди власних дітей навіть у тому випадку, якщо керівник студії — юнка, в якої не має жодної педагогічної освіти. Головне — вона може навчити дитину східному танцю, все інше, то дрібниці.
Сюжет про Роксолану для турків є лише приводом для феєричних гаремних фантазій. І ці фантазії, схоже, припали до смаку нашим глядачам. І жінки, і чоловіки України з нетерпінням очікують вечора, щоб знову донесхочу вдивлятися у вишукані костюми, розкішні пояси та прикраси.
Якщо комусь і не подобається очорнений образ Роксолани, то він обов'язково дивитиметься фільм заради інших симпатичних персонажів, хоча б через вродливого охоронця покоїв та його історію кохання з кримською принцесою Айбіґе .
Очорнений образ
Чому Роксолана в турецькому фільмі змальована настільки темними фарбами? Думаю, зокрема тому, що турецькі хроністи здавна звинувачують її в інтригах, через які султан Сулейман велів стратити свого сина та престолонаслідника шехзаде Мустафу. Започаткований Роксоланою період впливу дружин султанів на їхніх чоловіків отримав назву правління султанш — в чому турки вбачають одну з причин занепаду Османської імперії. Примітизацію та очорнення образу Роксолани, мабуть, можна пояснити саме такими фактами.
Сучасна турецька еліта будує свою внутрішню і зовнішню політику за певними принципами: один із них, неоосманизм, полягає в тому, що за допомогою засобів масової інформації, кіно, молодіжної політики створюється ідеалізоване бачення Османської імперії, впроваджується ідея лідируючої ролі Туреччини в регіоні.
Прихована жорстокість
Османська імперія була, як уважають історики, «єдиною військовою державою середньовіччя». Її державний устрій та адміністративна структура були підпорядковані потребам війни. Порта, як і всяка імперія, прагнула до світового панування. Отож, коли дивишся турецьку екранізацію Роксолани, виникає питання, чому перед глядачем постають такі спримітизовані образи? Навіщо методом «хірургічного втручання» видалена жорстокість, притаманна турецькому суспільству величного сторіччя? В XVI ст., коли розгортаються історичні події, турецьке суспільство займалося виключно війною. Війна стала головним джерелом прибутків нової імперії. Усі розкоші, що дозволяли собі мешканці султанського палацу Топкапе, це наслідок завоювань, що супроводжувалося нечуваною жорстокістю турків, пограбуваннями, насиллям і вбивствами. Відомо, що частину підкореного населення як здобич потім продавали у рабство на невільничих ринках. Але замість цих ринків глядачеві відкривається інша картина — вродливі безтурботні доглянуті наложниці гарему, які безперебійно говорять про принца, мріючи опинитися в його ліжку.
Дивує ще одна річ. У фільмі «Величне сторіччя. Роксолана» замовчується закон Фатіха.
Колись, у ході створення Османської імперії, після нетривалої міжусобиці 1451 р., престол зайняв 16-річний Мехмед II Фатіх. Згодом він став турецьким султаном, найбільшим полководцем свого часу — завоював Константинополь, поклавши кінець існуванню Візантійській імперії, Кримське ханство, Сербію, Морею, Трапезундську імперію, Боснію, Албанію.
Мехмед ще в дитинстві ступив на престол, але відразу був скинутий. Повернувшись до влади, він схопив усіх своїх родичів і звернувся до ісламського суду за дозволом на їх страту. За ісламськими традиціями, визнання якого-небудь діяння негріховним звільняло від відповідальності. Дозвіл було отримано, і всіх можливих суперників, зокрема й 10-річного брата, страчено. Це стало страшною традицією. Зі вступом нового султана на престол усіх можливих претендентів (кровних братів) знищували. У фільмі про жорстокий закон Фатіха мовчать. Більше того, складається враження, що турки його заперечують. Усе зображено так, ніби прагнення Махідевран (матері принца Мустафи, першородного сина Сулеймана І) повбивати всіх дітей Роксолани — це якийсь осібний випадок.
Попри все, що може відштовхувати, український глядач полюбив турецьку екранізацію Роксолани. Чи то за яскравість, чи то за екзотичність, як би дивно це не звучало. Попри конотацію, яку ми вкладаємо в слово «турок», заморська й така близька країна залишається для нас загадкою. Про Україну та Туреччину у повній мірі влучно сказала український тюрколог Ірина Дрига: «Близькі, але далекі». Допоки турецький берег житиме в наших серцях в якості чарівної загадки, доти і триватиме наша патологічна любов до мешканців країни османів.
Про те, що турки зняли власну версію Роксолани в форматі багатосерійного фільму мені стало відомо з Інтернету, відчасти від ja_jalynka. Десь місяць тому довідалася, що цей фільм любить дивитися моя мама. Коли вона гостювала в мене, ми разом із нею вмикали канал 1+1, і тоді, з побачених фрагментів, я зрозуміла — в цьому фільмі часто плачуть. Це не могло мене не зацікавити, то ж, починаючи з 11 грудня, я стала переглядати турецьку Роксолану, щоб проаналізувати, чому український глядач з такою насолодою споглядає дану екранізацію?
Мабуть, кожну націю в світі мучить ностальгія. Український «золотий час» був давно, він залишився в неоліті, в трипільському вимірі. Туречччина ж трепетно згадує часи Величного сторіччя (Muhteşem Yüzyıl), в яке входить і правління Сулеймана Пишного. Так склалося, що ці величні для турків часи навічно пов'язані з Роксоланою — українською дівчиною з Рогатина.
Отже, фільм отримався жалісливим. А ще — чорно-білим. Ні, він кольоровий візуально (напевно, є всі підстави захоплюватися багатим вбранням героїв), але за наповненням він таки чорно-білий. Більшість героїв або хороші, або погані.Щоправда, сценаристи ускладнили характер одному з персонажів — великому візирові паші Ібрагіму.
Фільм має назву «Величне сторіччя. Роксолана» (Muhteşem Yüzyıl). І справді в ньому все величне: і костюми, і декорації, і фрази, і музика. Все, але тільки не Роксолана. Вона зображена пихатою, самозакоханою, злостивою, агресивною, мстивою, хвалькуватою пліткаркою. Вона, владарка, за турецькою версією, не так сильно кохає султана Сулеймана, як дуже боїться за власне життя і життя дітей. Це припущення озвучує Махідевран (Mâhidevrân Sułtan) в одній із серій. У фільмі всебічно показано, як Гюрем використовує своє високе становище, аби мстити кривдникам і переходити дорогу всім тим, хто стає на заваді її родині чи людям, яких вона підтримує.
Політичними справами, громадською діяльністю (за ввесь час, що я переглядаю фільм) дружина султана не цікавиться, про долю Батьківщини не переймається, оскільки постійно бореться за місце під сонцем. Українська тема не виствітлена. Підозрюю, для турків наша країна, що темний ліс. Аби не звертатися до неї, Роксолану зобразили круглою сиротою. Зрештою, акторка, яка зіграла роль султани, має гарний зовнішній вигляд — виразні очі, пофарбоване руде волосся, пишні форми. Складається враження, що кастинг на роль Гюрем турецькі акторки проходили з огляду на полотно Тиціана, на якому Роксолана зображена пишнотілою жінкою. Голос виконавиці головної ролі я оцінити не можу, бо чую лише дублерку. До речі, багатоголосий український дубляж сподобався — голоси приємні.
Султан протягом фільму демонструє безліч чеснот — він милосердний, мудрий, справедливий, не позбавлений розуміння щирої дружби та глибокого кохання до жінки, дуже прихильний до дітей, шляхетний, незалежний від думок інших, тонкої натури, чесний, войовничий, безстрашний. Напротивагу історичній постаті, актора для виконання ролі султана підібрали брутального, з міцною статурою.
Турки (піддані Сулеймана Пишного) зображені жалісливими, високоморальними. Якщо і трапляються підлі, то це мізерні одиниці. Здебільшого ж турки щирі, співчутливі, напрочуд віддані люди. Агресію, необхідність діяти першими вони пояснюють потребою тримати своїх ворогів у пошані до себе.
Гаремні фантазії
Особливо живописно у фільмі змальовано гарем. Настільки, щоб кожна глядачка подумала: в ті часи було високою удачею для будь-якої жінки проживати в гаремі, це все одно, що квиток у щасливе життя! Схід, нехай навіть османський, в очах українців – це, передусім, край розкошів, палаців, солодощів, вродливих наложниць, звабливих танців та гаремів. Зокрема, в моїй Олександрії студії східного танцю користуються високою популярністю. Батьки ведуть туди власних дітей навіть у тому випадку, якщо керівник студії — юнка, в якої не має жодної педагогічної освіти. Головне — вона може навчити дитину східному танцю, все інше, то дрібниці.
Сюжет про Роксолану для турків є лише приводом для феєричних гаремних фантазій. І ці фантазії, схоже, припали до смаку нашим глядачам. І жінки, і чоловіки України з нетерпінням очікують вечора, щоб знову донесхочу вдивлятися у вишукані костюми, розкішні пояси та прикраси.
Якщо комусь і не подобається очорнений образ Роксолани, то він обов'язково дивитиметься фільм заради інших симпатичних персонажів, хоча б через вродливого охоронця покоїв та його історію кохання з кримською принцесою Айбіґе .
Очорнений образ
Чому Роксолана в турецькому фільмі змальована настільки темними фарбами? Думаю, зокрема тому, що турецькі хроністи здавна звинувачують її в інтригах, через які султан Сулейман велів стратити свого сина та престолонаслідника шехзаде Мустафу. Започаткований Роксоланою період впливу дружин султанів на їхніх чоловіків отримав назву правління султанш — в чому турки вбачають одну з причин занепаду Османської імперії. Примітизацію та очорнення образу Роксолани, мабуть, можна пояснити саме такими фактами.
Сучасна турецька еліта будує свою внутрішню і зовнішню політику за певними принципами: один із них, неоосманизм, полягає в тому, що за допомогою засобів масової інформації, кіно, молодіжної політики створюється ідеалізоване бачення Османської імперії, впроваджується ідея лідируючої ролі Туреччини в регіоні.
Прихована жорстокість
Османська імперія була, як уважають історики, «єдиною військовою державою середньовіччя». Її державний устрій та адміністративна структура були підпорядковані потребам війни. Порта, як і всяка імперія, прагнула до світового панування. Отож, коли дивишся турецьку екранізацію Роксолани, виникає питання, чому перед глядачем постають такі спримітизовані образи? Навіщо методом «хірургічного втручання» видалена жорстокість, притаманна турецькому суспільству величного сторіччя? В XVI ст., коли розгортаються історичні події, турецьке суспільство займалося виключно війною. Війна стала головним джерелом прибутків нової імперії. Усі розкоші, що дозволяли собі мешканці султанського палацу Топкапе, це наслідок завоювань, що супроводжувалося нечуваною жорстокістю турків, пограбуваннями, насиллям і вбивствами. Відомо, що частину підкореного населення як здобич потім продавали у рабство на невільничих ринках. Але замість цих ринків глядачеві відкривається інша картина — вродливі безтурботні доглянуті наложниці гарему, які безперебійно говорять про принца, мріючи опинитися в його ліжку.
Дивує ще одна річ. У фільмі «Величне сторіччя. Роксолана» замовчується закон Фатіха.
Колись, у ході створення Османської імперії, після нетривалої міжусобиці 1451 р., престол зайняв 16-річний Мехмед II Фатіх. Згодом він став турецьким султаном, найбільшим полководцем свого часу — завоював Константинополь, поклавши кінець існуванню Візантійській імперії, Кримське ханство, Сербію, Морею, Трапезундську імперію, Боснію, Албанію.
Мехмед ще в дитинстві ступив на престол, але відразу був скинутий. Повернувшись до влади, він схопив усіх своїх родичів і звернувся до ісламського суду за дозволом на їх страту. За ісламськими традиціями, визнання якого-небудь діяння негріховним звільняло від відповідальності. Дозвіл було отримано, і всіх можливих суперників, зокрема й 10-річного брата, страчено. Це стало страшною традицією. Зі вступом нового султана на престол усіх можливих претендентів (кровних братів) знищували. У фільмі про жорстокий закон Фатіха мовчать. Більше того, складається враження, що турки його заперечують. Усе зображено так, ніби прагнення Махідевран (матері принца Мустафи, першородного сина Сулеймана І) повбивати всіх дітей Роксолани — це якийсь осібний випадок.
Попри все, що може відштовхувати, український глядач полюбив турецьку екранізацію Роксолани. Чи то за яскравість, чи то за екзотичність, як би дивно це не звучало. Попри конотацію, яку ми вкладаємо в слово «турок», заморська й така близька країна залишається для нас загадкою. Про Україну та Туреччину у повній мірі влучно сказала український тюрколог Ірина Дрига: «Близькі, але далекі». Допоки турецький берег житиме в наших серцях в якості чарівної загадки, доти і триватиме наша патологічна любов до мешканців країни османів.