Дещо про СОНЯЧНУ колекцію

[danirra]

Вітання, друзі.

Мої думки тепер такі: ми говоримо, але не тільки говоримо, ми знаємо, і твердо, що українська писанкарська традиція розмаїта й особлива.

Чим же вона така розмаїта? Коли взятися за діло і писати по одній традиційній писанці на день, то вийде не повторитися впродовж п'яти років. Це якщо відписувати лише ті зразки, що вміщені до альбому Сергія Кульжинського, який був укладений спеціально для музею Катерини Скаржинської, що діяв в XIX сторіччі у Лубнах.


Виставка постерів з писанками Сонячної колекції (які відписала Ірина Михалевич) в Луцьку

Альбоми зі зразками українських писанок виходили друком вже 150 років тому і ще тоді дослідниками була зафіксована тенденція втрати інтересу до писанки. Тобто вже тоді бувало так, що на все село лишалася одна єдина стара жінка, яка ще знала орнаменти і вміла їх відтворити в той час, коли увага чисельної молоді до занять писанкарством згасала. Про упадок звичаю, так відзначає упорядник альбому за 1899 рік Сергій Климентійович Кульжинський, свідчив і той факт, що писанкарки почали надавати перевагу купленим порошкам, відкидаючи старовинні рецепти приготування рослинних барвників.

Опрацьовуючи спадщину сусідніх країн, я довідалася чимало цікавого, зокрема, про болгарську традицію. Болгарським майстрам найбільше полюбилася червона, винна барва, як і личить пасхальній традиції. Але є окремий спосіб, коли барвники на шкаралупку не наносять, натомість беруть чисте біле яйце й розписують його різнокольоровим воском. Таким чином пишуть іхтіманські писанки.

Що цікаво, писанки з білим тлом притаманні й українській традиції, проте спосіб виготовлення тут зовсім інакший, невідомий на теренах Болгарії. Про це пише в своїй книзі етнограф Светла Ракшиєва.

Йдеться про борщівку, про техніку витравлювання в кислому середовищі.

Але зараз мені йдеться не про це.

Українська писанкарська традиція не тільки розмаїта, а й особлива. Не лише техніками (як наносити орнамент). Ми володіємо безцінним досвідом видобування фарби з рослин з подальшим комбінуванням цих фарб на писанці. Це не тотожна з фарбуванням текстилю тема. Вона, ця тема фарбування писанки рослинами, самобутня.

Якщо є праці, цілком присвячені дослідженню орнаментів, їхній систематизації, то область фарбування писанки, приготування відварів, сфера травознавства - це така ж широка і цікава тема.

Я мрію побувати в такому музеї, де можна буде пописанкувати (ну, як же без цього?), і відписані писанки у вітрині порозглядати, і скуштувати пирогів з чорницями чи випити бузинового квасу, бо ті писанки чорницями і цвітом бузини фарбовано.

Сьогодні я випадково побачила фото, як була цієї весни представлена глядачеві "Сонячна колекція писанок" Олени Пчілки (Ольги Косач) в арт-галереї "Луцьк". Свого часу я відписала ці зразки і подарувала їх Луцькому музею.

Ці білі стіни я доповню невеликим поясненням, з Вашого дозволу.

Альбом Ольги Косач “Украинский народный орнамент: вышивки, ткани, писанки” став яскравою подією в царині натоді молодої української етнографії. Він побачив світ 1876 року в Києві. На той час, коли вийшов альбом, не було видано жодної повної збірки української орнаментики.

Ольга Драгоманова-Косач (відома також під псевдонімом Олена Пчілка, 1849 - 1930 р.р.) знана у нас передовсім як славетна дитяча письменниця і мати Лесі Українки. Попри свої численні таланти, Ольга Петрівна була також ученим-літературознавцем, етнографом, видавцем і журналістом. Тривалий час разом із чоловіком та дітьми вона мешкала на Волині, де записала силу-силенну народних пісень, колядок, забавлянок, а ще зібрала ціле багатство — зразки вишивок, ткання, бісерних прикрас та писанок, які й розмістила в альбомі «Український народний орнамент».

Сучасні народні майстри так зацікавилися збіркою, що в 2013 році з ініціативи талановитої вишивальниці Тетяни Серебреннікової об'єдналися у всеукраїнський творчий проект. Його назва — “Вишивка етнографічна: “Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки”.

До відтворення зразків орнаментики, зібраних і описаних Ольгою Косач, тоді долучилися понад 30 майстрів з 14 областей України. Зусиллями пані Тетяни та друзів "Український народний орнамент" Ольги Косач нещодавно побачив світ в якості особливого репринтного видання, де поруч з оригінальними таблицями уміщено фото праць сучасних майстрів.

Звісна річ, писанки, які відвідувачі могли бачити на постерах в арт-галереї Луцька цієї весни, фарбовані виключно рослинними відварами. Якими? Про це поговоримо в наступному дописі. Дякую Вам, друзі, за увагу до моїх думок.
***

Вітання, друзі.

Повертаємося до теми колекцій. Мова про XIX сторіччя, ясна річ. І про писанки.

Спочатку традиційні писанки, писані сільськими жінками, опинялися в колекціях краєзнавців та етнографів, а потім ті колекції перетікали у більші збірки й потрапляли до певних музеїв. Але які то були музеї!

Що в XIX сторіччі, що в XX-ому музеї були справою рук небайдужих українців. Згадаймо лишень про Івана Марковича Гончара і його справу життя.

У Лубнах в 1880 році Катериною Миколаївною Скаржинською був започаткований перший в Україні приватний музей. До тієї збірки старожитностей потрапили й писанки, понад дві тисячі зразків. В альбомі Сергія Климентійовича Кульжинського (їх є дві частини, але то вимагає окремої розмови) ми можемо замальовки з них бачити і відтворювати. Традиційні писанки Кропивниччини, себто Українського Середнього Подніпров'я, якраз входять до цього каталогу.

Особливою колекцією володіла й Олена Пчілка (справжнє ім'я етнографа, дослідниці й письменниці - Ольга Петрівна Косач). 1876 року вона опублікувала чудовий альбом, під обкладинкою якого зібрала традиційну вишивку, килими, бісерні прикраси та писанки, взяті на теренах тодішнього Новоград-Волинського повіту. Називався він не южно-руській орнамент чи щось такого, а «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки».

Олена Пчілка відібрала для альбому 23 писанки (серед них одна дряпанка). Коли я поглянула на них вкупі, то мені спало на думку, що цій збірці пасуватиме назва Сонячна.

В альбомі є кольорова таблиця, тому відписувати ці писанки зручно. Для того, щоб передати побачені барви, я обрала морожені чорниці, деревину цезальпінії, засушені квіти ромашки. Виконуючи певну послідовність у фарбуванні, мені вдалося використати три барвники і досягти різних кольорів: жовтого, рожевого, зеленого, коричневого, чорного, червоного.

На сайті Луцького краєзнавчого музею написано, що всеукраїнський проект «Вишивка етнографічна: «Український народний орнамент» покликаний спонукати майстрів звертатися до етнографічної літератури з тим, щоб використовувати в своїй роботі взірці музейних колекцій, щоб сучасні вироби були осмисленими і щоб популяризувався український орнамент на прикладі родини Косачів.

Що ж, взірці музейних колекцій ми маємо завдяки Ользі Петрівні Косач, Миколі Федоровичу Сумцову, Катерині Миколаївні Скаржинській... До речі, після початку Першої світової війни Катерина Миколаївна повернулася до України. Останні роки життя провела в Лубнах. Більшовицька влада призначила Скаржинській невелику персональну пенсію, але за клопотанням голови ВУЦВК Г. Петровського жінка була позбавлена грошового утримання. Померла вона всіма забута в Круглику на 81-му році життя влітку 1932 р. Місто Дніпропетровськ було переназвано саме на честь цього Петровського.

Дякую пані Тетяні Серебренніковій за цю прекрасну історію в моєму житті - за Сонячну колекцію писанок Олени Пчілки!

Писанки, відтворені мною за взірцями з альбома "Український народний орнамент" можна побачити в Луцькому краєзнавчому музеї, в столичному музеї Лесі Українки й в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки, де працює завідуючою пані Тетяна

Висловлюю подяку Наталі Ковальовій за подарований мені японський барвник і за активну участь у житті цієї Сонячної збірки. Пані Наталя також відтворила писанки, зібрані Оленою Пчілкою, і забарвила їх виключно японськими рослинними барвниками.

Відтворила Сонячний писанковий скарб і Юлія Демчук з Нового Роздолу, прописавши орнаменти на дерев'яних заготовках