ПИСАНКА ЯК ЗАПИТАННЯ

[danirra]

 ПИСАНКА ЯК ЗАПИТАННЯ

Вітаю Вас, друзі! Рада нашому спілкуванню тут, рада ділитися довколаписанковими міркуваннями з Вами. Писанка — то вельми глибоке явище для українців і саме тому воно породжує безліч запитань.

Коли народжується запитання, то є очевидною ось яка перспектива — відповідь може і не прийти. Від усвідомлення цього, тим не менш, людина допитлива не впадає у відчай, не засмучується, а навспак збадьорюється, адже тоді виникає беззаперечна можливість перцепції. Це як сидіння біля живого мурашника — ми не бачимо всієї структури, однак часткове спостерігання за її діяльністю породжує багато різних змістів.

Згідно позитивізму є певна тверда реальність. Себто ми начебто можемо мати істинне знання про світ. Та як може існувати тверда реальність, коли світ — це великий мурашник, коли є міріади перцепцій, коли все рухається, коли є час?

Обмірковування запитання може приносити радість неспівмірно більшу ніж готова відповідь. То про яке запитання мені йдеться цього разу? Я вже якось називала писанку шляхом, шляхом до себе. Тобто я беру писанку за метод пізнавання себе, історії рідної мені спільноти, беру її за метод вирізнення засад формування культури мого народу.

Подібне можна говорити і про різьблення по дереву, і про лозоплетіння тощо. Чим же вирізняється писанковий шлях з-поміж інших? Особисто мене в писанці вражає кілька речей:

1.Розповсюдженість звичаю писати писанку в українських родинах в час Великого посту.

2.Розмаїття рішень — українських писанок зафіксовано тисячі і всі вони різні.

3.Неодмінне укорінення звичаю через передачу досвіду від матері до доньки.

4.Увага до кольору.

5.Крихкість.

Є ще один ґатунок шляху, яким веде мене писанка — це подорож дитячими спогадами. Коли я пишу, то за моїми спостереженнями я взаємодію з чимось таким, що повертає мене до моїх дитячих переживань. Це дивно, бо дитиною я ніколи не писала писанку і не бачила, щоб це робив хтось інший. Писанка в моєму житті — це доросла історія, пов'язана з материнством. Першу писанку я створила тоді, коли Катрусі було три місяці.

У дитячих спогадах, каже літературознавець, перекладач з німецької і психоаналітик Юрко Прохасько, є сила первинності. Ймовірно, ця сила захована і в писанкарських символах. Виповнює вона і рослини, без яких писанка немислима.

Брунатна гілка зі споловілими плодами маслинки на тлі синього неба, цей танець кольорів, він теж промовляє до нас одвічними істинами: про те, що життя — це не арена з левами; про перемогу життя; про те, що ми не самі; про те, що ми діти, якими б дорослими собі не здавались.

А ще нам нагадують про існування крапки з комою. Про цей розділовий знак часто забувають, а його, зокрема, ставлять між досить поширеними однорідними членами речення. І от коли про нього забувають, то все так заплутується! Писанкове мистецтво дарує рідкісну можливість побачити у складному просте, бо це таке мистецтво, яке веде нас шляхом врівноваження.

Дякую, друзі, за увагу. Дякую за читання таких дописів. Прочитати більше історій про писанку, рослини і запитання Ви завжди можете в моєму блозі на медіумі: https://medium.com/@ukrainianpysanka/отруйний-порятунок-82f5e83ca1ff