про наших дідусів

[danirra]

Вітання, друзі. Якщо Вам до вподоби такі розмови, які ми маємо тут час до часу, то продовжимо спілкування. А згадаємо ми на цей раз про наших ДІДУСІВ.

Про що я думаю, коли веду писачок писанкою? Якщо думку можна дорівняти до повітря, то воно так і є: думка стає самим повітрям, я дихаю і пишу, і до мене приходить тверде розуміння, що я не заблукаю, що я йду надійним шляхом і ніщо не годне збити мене з нього.

Коли пишу, мені не дихається на повні груди, якраз навпаки — зосередженість тримає мене міцними руками, та так, що я не в змозі ворухнутися. Думки тоді настільки зайві, що вони, мов те пожухле листя, б'ються об невидиме скло і розлітаються навсібіч. Залишається оте розуміння. І я йду. Це так, ніби ступати дном ставка або продиратися крізь високі-високі трави. Це прекрасне відчуття. Бо я бачу, де зможу вийти на берег, а там мене чекає надійна втома і радість од пройденого шляху.

Оце відчуття правильного шляху дає мені не тільки писанка, а й мова.

Я мало пам'ятаю своїх дідусів, бо вони померли, коли я була ще малою. Про бабусь пам'ять береже куди більше: я можу пригадати чимало подробиць з нашого тоді спільного побуту. Та коли я пригадую дідусів, Івана та Володимира, на серці робиться дуже-дуже тепло і спокійно. Дідусі вчили мене цінувати правду.

Дід Іван був ковалем, а дід Володя (мамин тато) любив трави, збирав їх для лікування, садив дерева.

Пам'ятаєте приказку "клин клином вибивають"? Дід Іван мав такі клини, виклепав їх колись на кузні. І молоти в нього були - не молотки, а саме молоти. Клинці були однакової форми - товсті металеві циліндри, внизу звужені і з шапинкою нагорі - але різних розмірів. Коли треба було розколоти товстелезну колоду, а робилося це якраз такої тихої серпнево- вересневої пори, то дід брав найбільшого клинця і заганяв його важким молотом в колоду, йшла тріщина. Відтак в ту тріщину поруч вкладався менший клинець і далі вже били по ньому, більший випадав на землю. Отаким робом рухалися доти, доки колода не розколювалася зовсім.

Мова, якою ми спілкуємося, може бути щирою і живою, а може й не бути. Що в нас відповідають, коли чують — як життя? В наших краях не скажуть — нормально, чудово чи ще яку літературну мудрагелію. Скажуть — та потихеньку. Або — байдУже, з наголосом на другий склад. Так говорять в північно-східній частині Кропивницької області.

Коли я пишу писанку, то дихаю тим повітрям, яке вдихала колись давно-давно, ще до того, як запам'ятала обличчя батьків.

Ми зараз часто буваємо розгубленими. Але то тимчасові стани. Те, що нас тримає, воно назавжди з нами. Ми сильні, бо наші батьки подбали про це.

Дякую, що читали